ПАМ’ЯТАЄМО

ЗАГИБЛИХ

Пам’ятаємо тих хто воював

та загинув за єдину Україну

 

 

2014-2015

БРИК ДМИТРО ЮРІЙОВИЧ

Дата та місце народження: 29 серпня 1993 р.,

с. Старий Чорторийськ, Маневецький район,

Волинська область.

 

Дата та місце загибелі: 25 серпня 2014 р.,

смт. Кутейникове, Донецька область.

 

Звання: Молодший сержант.

 

Посада: Командир міномету.

Підрозділ: 51-а окрема механізована бригада.

 

Обставини загибелі: Загинув в ніч на 25 серпня в бою за Іловайськ (Донецька область) в районі Кутейникове. 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля Березне, Оленівка, під постійним артобстрілом.

 

Місце поховання: с. Старий Чорторийськ, Маневецький район, Волинська область.

 

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

 

 

ДМИТРО БРИК ПОКЛАВ ЖИТТЯ НА ВІВТАР СВОБОДИ УКРАЇНИ

 

Дмитро Брик не дожив до свого дня народження лише чотири дні: 29 серпня йому б виповнився 21 рік. Його життя обірвалося під Іловайськом, де він, командир мінометного розрахунку 51-ої окремої механізованої бригади, намагався врятували водія палаючої машини...

А у рідному Старому Чорторийську в цей час пахло яблуками і медом, на берегах тихоплинного Стиру мирно паслися коні - все було майже так само, як і далекого 1993 року, коли в родині Бриків народилася трійня. Цій події невимовно раділи не тільки батьки Юрій Миколайович і Руслана Василівна, а й все село. Але найщасливішими буди Іванко та Іринка, у яких водночас з'явилося дві сестрами і братик, Непросто було батькові ставити дітей не ноги. Невтомні трудівники, вони зробили все, аби їхні кровинки здобули освіту, виросли чесними й порядними.

Сьогодні нам усім важко, розриваються від болю серця, сльози випікають очі, бо, боронячи Україну від знавіснілого "старшого брата", гине кращий цвіт нації - наші сини, наша надія. І серед цих патріотів – наш Дмитро.

Яким він був? Перша вчителька Валентина Шостак порівнює його з сонечком, бо завжди був усміхненим, привітним, доброзичливим. «Дмитро зарекомендував себе старанним і наполегливим учнем, - пригадують класний керівник Валерій Діваков та викладач «Захисту Вітчизни» Федір Костюкевич. - Дуже любив спорт. Брав участь у районних і обласних змаганнях з легкої атлетики, допризовної підготовки. Мав багато нагород».

У хлопця було гарне здоров’я і міцне статура, тому й, призвали на строкову службу в десантні війська (80-ий аеромобіний полк).

Після армійської служби юнак пішов здобувати професію водія у Колківському ВПУ, оскільки дуже любив техніку. Але навчання довелося перервати: 9 квітня 2014 року його мобілізували. А вже у травні він перебував у зоні АТО в районі Волновахи.

Пліч-о-пліч із ним боронив нашу землю і його односельчанин Сергій Байцим. Третього липня Сергій був поранений, нині знаходиться на реабілітації після лікування в госпіталі 8 Іловайську загинуло чимало його бойових побратимів і серед них - командир; вірний товариш Дмитро Брик.

- Разом із Дімою ми служили в одному аеромобільному десантному полку у місті Львів, він призивався, щоправда, на півроку пізніше, - розповідає Сергій. - Разом із червня були і в зоні АТО на Луганщині, мене мобілізували на день пізніше від нього. Так ми обидва перекваліфікувались у мінометники. Діма був наймолодшим командиром мінометного розрахунку. У 20 років нелегко нести відповідальність в умовах справжньої війни за своїх підлеглих, та Діма був чудовим командиром, а ще - вправним мінометником. В розра­хунку було п'ять чоловік, ще троє хлопців теж з Волині, всі підтримували один одного. У вільну хвилинку з Дімою завжди згадували рідне село, школу, друзів, рідних.

 Мене поранили на блокпосту поблизу містечка Кремінна. Саме Діма проводжав до «швидкої». Переживав і за мене, і за Сашка - бійця з нашого відділення, який теж був поранений. Весь час телефонував, цікавився, як йде одужання. За два дні до тих страшних подій повідомив, що до них вже повернувся Сашко. Я відповів: «Чекайте, хлопці, я теж скоро приїду...» А 25 серпня дзвінок від товариша. Чую голос тремтить:»Серьога, немає вже нашого Дімона, і комбата нашого немає...» Кажуть, що десантники не вмирають, вони летять на небо. Діма був взірцем справжнього десантника...

Чорного першого вересня проводжали Дмитра в останню путь всім селом. Зі Львова, з Тернополя, з навколишніх сіл приїхали його друзі. Коротке, як спалах, життя. Життя, віддане за Батьківщину. Двадцятилітнім Дмитро Брик ступив у безсмертя. Вічна слава герою!

                                      Газета «Нова доба» 6.09.2014р.           Лідія Кальковець, с. Старий Чорторийськ.

«...Нема вже нашого Дімона»…

Дмитро Брик загинув 25 серпня 2014-го, а через 4 дні йому б виповнилося 21…

Батьки хлопців, імена котрих написані буквами смерті у списках Героїв, зазвичай розмовляти не хочуть. Чи не можуть. Особливо мами. «Я не маю більше сили плакати. Мені важко», – розпочала наше знайомство Руслана Брик, мама Дмитра – військовослужбовця зі Старого Чорторийська Маневицького р-ну, котрий загинув кривавого серпня 2014-го під Іловайськом.

Молодший сержант 3-го механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади Дмитро Брик, як і тисячі українських хлопців, і не здогадувався, куди його відправлять. Так, він недавно повернувся з армії. Але хіба одне можна порівняти з іншим?..

 

«Загинув у бою за Іловайськ у районі смт Кутейникове. 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля Березного, Оленівки, перебували під постійним артобстрілом. Під час танкової та артилерійської атаки російських бойовиків під Іловайськом та Старобешевим та обстрілу з РСЗВ «Град» 25-26 серпня загинули та потрапили у полон десятки військовослужбовців 51-ї бригади».

«Сьогодні був чорний день для 51-ї бригади. Ще страшніший за 22 травня, коли терористи розстріляли блокпост під Волновахою».

«Інформація, яку попросили оприлюднити родичі офіцерів 51-ї ОМБР: сьогодні в Іловайському районі Донецької області силами дивізії ВДВ РФ у полон захоплено близько 40 солдатів та офіцерів 51-ї бригади. Внаслідок оточення та боїв загинула невідома кількість бійців, ймовірно – десятки…»

«Загинуло багато, дуже багато. Не називають точну кількість, чекають, що десь прориваються… Але цифра близька до кількості полонених».

«Не люблю писати негативні пости, в усьому намагаюся знаходити позитив. Але не можу тримати це в собі! Біль переповнює! Телефонують дружини, матері, просять знайти їхніх рідних, з якими немає зв'язку. А я не знаходжу у собі сил, аби сказати їм правду: їхніх рідних уже немає в живих… Сьогодні чорний день для Волині і 51-ї бригади. Прошу, помоліться за наших хлопців! Царство небесне…»

…Тоді, коли соціальні мережі рясніли такими повідомленнями, мало хто хотів вірити у страшну правду. Легше було думати, що волонтери помиляються, не відають про ситуацію. Тепер знаємо: таки не відали, бо масштаби трагедії під Іловайськом так і не осмислені – ми прощаємося з нашими військовослужбовцями досі. Батьки із жахом очікують результатів експертизи ДНК, бо невідомий солдат раптом може виявитися їхнім сином…

Дмитро Брик не став невідомим солдатом. Про його героїчну смерть знали майже одразу. Правда, похоронити сина батьки змогли через тиждень після загибелі.

«Діма народився 29 серпня 1993 року. Він – із трійнят, дві сестрички лишилося.

Був, як і всі», – каже мама Руслана. Вона працює листоношею на місцевій пошті. Добра дуже, щира, відгукуються колеги та люди у селі. Співчувають. Лихо таке для матері…

Родина Бриків завжди жила в Старому Чорторийську – їх тут знають усі. Діма тут ходив у садок, школу.

«Шустрий такий був, любив спорт, завжди брав участь у змаганнях. Он медаль є. А грамоти позабирали у школу – мають зробити дошку пошани. Мав дівчину – з Оконська (село Маневицького р-ну, – авт.), планували одружуватися», – після нетривалої паузи наше спілкування таки продовжуються.

Як усе почалося? 9 квітня прийшла повістка. Дмитро поїхав у маневицький військкомат. То була перша хвиля мобілізації. Потім хлопів відправили у Володимир-Волинський. «Тоді Дмитро ще вчився в колківському училищі на шофера. Я їздила в Маневичі, просила, щоб дали довчитися. Відмовили. Мовляв, потім приїде, та й довчиться... Діма один раз приїздив із Рівного – з полігону: о 10-й приїхав, а в 14.00 наступного дня поїхав назад. Скрізь він був: одразу – під Волновахою, тоді, коли наших хлопців перестріляли. Казав, що бачив, як їх убивавали, у нього на очах усе було. Із самого початку він перебував під командуванням майора Палінкевича, котрий загинув. Леонід – командир бригади, Діма – командир гранатометників, молодший сержант. Дзвонив щодня – вранці і ввечері. Просто два слова скаже, що все добре, – і все… І от того вечора я ще о 8-й вечора дзвонила, а потім хто йому вже не телефонував – Діма не брав трубку… – знову пауза, а тоді раптом крізь сльози: – Розказати, як ми його забирали звідти? Наступного дня – у понеділок – уже знали, що Діми серед живих нема. У Маневичах же нам нічого не казали. Потім чоловік подзвонив, а Дімин телефон узяв якийсь донеччанин і сказав, що він їде шукати Дмитра, а телефон поки буде у нього. Попросив, аби ми передзвонили через годину, потім – через дві, три… Було очевидно, що Діми нема. Ми дзвонимо. Той або не бере трубку, або нічого не каже. А потім сестра вже прямо запитує: мовляв, вона зв’язалася з хлопцями, котрі були з Дмитром, по Інтернету, і питає, чи то правда, що Діми нема? Так він і сказав тоді, що правда. Пояснив, що телефон узяв, аби ми не дзвонили і не видали хлопців, які там лишилися.

Поїхали ми одразу в Маневичі. Там кажуть: у наших зведеннях такого немає. Тож хлопці або живі, або в полоні. Ніхто нічого не знає!.. Врешті нам сказали, що в середу буде виїздити машина, а в п’ятницю привезуть тіла загиблих. Нам уже до того часу подзвонили звідти і сказали, що Діму доправили у Волноваху.

…Ми чекаємо, бо ж сказали, що машина з військкомату вже виїхала. Нам телефонують звідти. Ми, мовляв, запевняємо, що машина досі на місці. Нам у відповідь – нема ніякої машини, приїздіть – тут їх тринадцять убитих! Сказали, що так просто ніхто тіла не віддасть, бо кількох хлопців треба опізнати, мовляв, передамо вам тіло, ви відкриєте труну, а там – не ваша дитина…

Діму можна було впізнати за тим фото, що ми передавали. Але… Ми їдемо у райраду в Маневичі – ніхто нічого не знає. Нам все кажуть, мовляв, машина вже виїхала звідси, а судмедексперт телефонує, що ніякої машини нема. Дзвонимо до воєнкома в Луцьк – автовідповідач.

Збираємося та їдемо на Луцьк – брат повіз машиною. Зв’язуємося з обласною радою, визвали туди воєнкома, кажемо, що самі поїдемо. Це ж уже майже тиждень минув…

Тільки тоді він повідомив, що дійсно потрібні батьки для упізнання, адже убитих багато – експерт не віддасть так тіл. Якби ми самі не добивалися, то ніхто їх тоді не забрав би. А так ми Діму привезли в неділю ввечері»…

Похоронили Дмитра Брика 1 вересня 2014-го у рідному селі. Звісно, його могила завжди у квітах – то єдине, чим тепер односельчани можуть віддячити своєму Героєві за мужність.

«Який захист мав? – відповідає запитанням на запитання мама. – Сільська рада зібрала на бронежилет, каску сільський голова завіз – через тиждень вона до Діми потрапила. Він не був у бронежилеті тоді. Але якби й був, то це б його не врятувало – у Діми всі груди були в осколках… А він же тільки з армії повернувся – мого сина не повинні були забирати на війну…»

…Дмитро Брик був наймолодшим командиром мінометного розрахунку. Його бойовий побратим Сергій Байцим, котрий через поранення перебував на лікарняному ліжку, пригадує: його товариш був вправним солдатом. А ще – дуже сміливим. Тому й загинув, бо став рятувати водія палаючої машини.

– У вільну хвилинку з Дімою завжди згадували наше село, школу, друзів та рідних. Мене поранили на блокпосту поблизу містечка Кремінна. Саме Діма проводжав до «швидкої», – розповів журналістам маневицької районної газети «Нова доба» Сергій. – …А 25 серпня – дзвінок від товариша. Чую голос тремтить: «Серьога, немає вже нашого Дімона, і комбата нашого немає…»

 

Світлана ДУМСЬКА.

 

Фото  із сімейного архіву родини БРИКІВ.

 

 

ДЕМЧУК ВАСИЛЬ ГЕРВАСІЄВИЧ   

Дата та місце народження: 15 січня 1972 р.,

 с. Матейки, Маневицький район,

Волинська область.

 

Дата та місце загибелі: 9 лютого 2015 р.,

с. Логвинове, Артемівський район,

Донецька область.

 

Звання: Сержант.

 

Посада: Командир бойової машини - командир відділення.

Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Зник безвісти 9 лютого 2015 р. коли дві машини бригади попали під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область). Пізніше стало відомо, що Василь був захоплений у полон і розстріляний російськими бойовиками. Впізнаний серед загиблих у донецькому морзі. Похований.

Сімейний стан: Залишилися батько, брати, сестри, племінники та кохана жінка, з якою Василь планував одружитися після демобілізації.

 

Місце поховання: с. Матейки, Маневицький район, Волинська область.

Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

ВАСИЛЬ ДЕМЧУК БУВ СПРАВЖНІМ ПАТРІОТОМ

9 квітня, Чистого четверга, Маневиччина прощалася з українським бійцем, замордованим російськими найманцями в полоні. Провести в останню путь 42-річного героя із Матейок Василя Демчука разом із родиною прийшли односельчани, жителі сусідніх сіл, знайомі, друзі.
За словами співслуживців попав в полон в понеділок 9 лютого 2015 року. Зі слів хлопця з його роти 2 машини повертались за боєприпасами та попали під обстріл. З того часу зв’язок з бійцями був втрачений, місце перебування – невідоме. На зв’язок з рідними востаннє виходив 7 лютого ц.р. В останнє Василь повідомив, що знаходиться поблизу Дебальцева в селі Савейлівка. З
Василь був п’ятою, передостанньою, дитиною сільської родини. Десятилітнім став напівсиротою, залишившись без материнської опіки. Проте турботою, завдяки батьку, старшим братам та сестрам, хлопець обділений не був. Тому і виріс, як свідчать усі, хто його знав, добродушною та справедливою людиною.
Вчився Василь добре,  пригадує старший брат Петро. - Виконував і домашню роботу: пас корів і доїв їх, ходив за плугом, косив. Любив ходити на риболовлю, полювання, а також збирати гриби.
Перед армією хлопець закінчив Колкілвське СПТУ, став трактористом. Професійні навики знадобились під час служби в танкових військах.
Оскільки в Матейках роботи практично не було, останнім часом Василь жив у старшого брата Петра в селі Забороль Луцького району, що неподалік обласного центру. Вивчив секрети будівельної справи, допоміг брату завершити будівництво дому. Брався за все - робота у його руках просто горіла. Аби заробити копійку, разом із сусідом Іваном, з яким товаришував з дитинства, робили ремонти квартир у Луцьку.
Він ніколи й гадки не мав відмовлятися від служби, був справжнім патріотом - пригадує Іван. - Завжди говорив: «Якщо треба, значить треба». Тож, коли отримав повістку, відразу пішов у військомат, а ремонт у черговій квартирі я вже завершував сам.  
Мобілізували Василя Демчука в серпні 2014 року. Спочатку направили в навчальний центр. Старичі. А після зарахування до 30-ої ОМБ, де призначили командиром БМП, протягом місяця проходив бойове злагодження на Миколаївському полігоні. Далі чекало бойове завдання з охорони шлюзів , біля кордону з Кримом.
Василь часто телефонував родичам. Востаннє бачили його.рідні у січні 2015 року, коли приїздив у місячну відпустку. Проте, за десять днів до її завершення всіх відклика­ли через обстріл Маріуполя. Боєць швидень­ко спакував речі і без зайвих розмов попря­мував у частину.
Після бойових завдань поблизу Маріуполя направили в найгарячіщу точку того часу.
- Коли ми дізналися, що Василя перекидають під Дебальцеве, стали ще більше хвилюватися, - пригадує Петро Демчук. - Бувало, по кілька днів без дзвінків.
12 лютого Петру зателефонував товариш Василя Іван і повідомив, що Василь пропав. Вони ще 9 лютого з групою бійців вирушили колоною з передової в тил за боєприпасами і не повернулися. їх почали шукати. На третій день виявили розстріляну техніку, але без бійців. Того ж дня Петро Демчук написав заяву про зникнення брата у відповідні органи в Луцьку. А ввечері того таки 12 лютой донька Петра натрапила на відеоролику в Інтернеті, на якому було видно, як Василя Демчука взяли в по­лон, провели обшук і показали військового квитка.
У рідні зажевріла надія, що незабаром побачать сина, брата та дядька живим. Стали думати, як його визволити із полону, звертались до волонтерів.
- Десь через місяць нам надіслали світлини, де Василя везуть у причепі позашляховика, - продовжує Петро Гервасійович. - Він сидів, ще двоє біля нього лежали, і ще декілька жвавіших в кузові. Та після цих двох фотографій виставили і третю, де вже було видно, що наш Василь лежить в морзі, як згодом виявилось, у Донецьку. Тіло було понівечене, голова - як спущений м'яч, яким грали у футбол, без одного вуха. Волонтери займалися, аби забрати тіло Василя та інших бійців, які на той час вже були прикопані.
Нелегко було впізнавати брату та сестрі понівечене тіло їхнього Василя у дніпропетровському морзі. Допомогло те, що мали знімки вставлених передніх зубів та характерне пошкодження на руці, яке зробив, рубаючи дрова.
Доставляли тіло нескореного бійця на малу батьківщину волонтери із Луцька, односельчани ж зустрічали героя, ставши навколішки.
Провести в останній земний путь молодого чоловіка прийшло чимало люду. Тут і перша вчителька Марія Спиридонівна Мокійчук, яка добре пам'ятає спокійного, врівноваженого хлопчика, який завжди поважав старших і був хорошим товаришем для однолітків, його друзі ,та знайомі, очільники районної влади. Тут і цивільна дружина Галина із сусіднього Села, яку Василь покохав, коли вона навчалася ще в одинадцятому класі, і з якою після різних життєвих перипетій врешті-решт мріяв укласти шлюб після демобілізації. Не судилося...
До місцевого храму, а потім до кладовища труну несли працівнику військового комісаріату, яких періодично змінювали місцеві парубки. Печальними мелодіями сумну новину сповіщав на всю округу духовий ор­кестр.
Слава Україні! Героям слава!
Газета «Нова доба»18.04.2015р.                                                  Сергій Гусенко